Енциклопедія
8.6. Нафта і газ в Україні
За міжнародними показниками, Україна не бідна в енергетичному відношенні держава: при території, що дорівнює 0,4% світової, сировинні запаси надр України складають 5% світових.
Територія України відноситься до одного з настаріших у світі районів видобутку нафти. Про її наявність у надрах України відомо давно. Ще в ІІІ ст. до н.е. на Керченському півострові відзначали прояви нафти. У Галичині в XІІІ ст. застосовували «скельне масло», тобто нафту, яку використовували для медичних потреб і змащування коліс возів.
Видобуток нафти, відповідно до офіційних джерел, почали в 1771 р. у Коломиї (нині Івано-Франківська область). Відомості про видобуток нафти в Бориславському районі (Львівська область) відносяться до 1792 р., коли в районі Нагуєвичів з колодязів добули 7 т нафти.
У 1886 р. у Бориславі почали буріння перших свердловин ударним способом, застосування якого сприяло бурхливому зростанню видобутку нафти. У 1895 р. в Бориславі був відкритий високопродуктивний горизонт – бориславский пісковик.
Завдяки відкриттю родовищ нафти в Бориславському, Сходницькому і Битківському районах видобуток нафти в Галичині в 1909 р. досяг піку – 2 млн. т. Потім він поступово почав знижуватися і в 1945 р. склав 245 тис. т.
У післявоєнні часи високі темпи проведення геологорозвідувальних робіт на нафту і газ на території України дозволили відкрити нові великі родовища нафти (Долинське, Битківське, Спаське, Леляківське, ГлинськоРозбишівське, Качановське) і газу (Угерське, Рудківське, Шебелинське, Єфремовське, Хрестищенське та ін.), що сприяло різкому зростанню видобутку цих корисних копалин.
Завдяки відкриттю нових родовищ в 1972 р. видобуток нафти в Україні зріс до 14,5 млн. т. Пріоритетне значення мав розвиток газової галузі. У 1975 р. видобувалося вже 68,7 млрд. м3 газа.
Родовища нафти і їх розміщення. На території України відкрито 126 нафтових родовищ з промисловими запасами, які розташовані в трьох географо-геологічних регіонах на території 10 адміністративних областей: 1) Прикарпатський прогин, або західний регіон (Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області) – 40 родовищ.
2) Дніпровсько-Донецька западина, або східний регіон (Чернігівська, Сумська, Полтавська, Харківська, Дніпропетровська області) – 76 родовищ.
3) Причорноморсько-Кримський, або південний регіон (Одеська область і АР Крим) – 10 родовищ.
Незважаючи на те, що східний регіон відкритий практично в післявоєнний період, його частка в поточному видобутку є вирішальною і складає близько 75%. У західному регіоні видобувається трохи більше 20%, а інше – в південному регіоні (Крим).
Визначальною особливістю запасів нафти України є належність їх основних обсягів до найбільш низької промислової категорії С1, прогнози щодо якої характеризуються і найнижчою надійністю й підтвердженням в процесі розробки родовищ.
З наявних поточних запасів нафти, що видобуваються, 71,5%, або 104,77 млн. т, належать до категорії С1 і лише 28,7% (42,25 млн. т) – до вищих категорій А+В.
Зазначимо, що існуюча класифікація запасів і ресурсів дуже недосконала, не відповідає вимогам, які діють у передових нафтогазовидобувних країнах світу, і вимагає заміни.
Особливості геологічної будови родовищ нафти і їх розробки. Нафтові поклади західного регіону – багатопластові, з великою продуктивною товщею (до 600 м), дуже низькими колекторними властивостями (пористість 6–15%, проникність 0,001–0,020 мкм2).
Родовища східного регіону відрізняються сприятливішими умовами розробки. У багатьох покладах пористість порід сягає 20–23%, проникність – до 1,00 мкм2 і вище, товщина пластів змінюється від 3–5 до 20–30 м, часто мають місце активні підошовні й контурні води, що підвищує ефективність розробки покладів нафти.
Істотні відмінності розробки родовищ західного й східного регіонів обумовлюють як темпи відбору запасів, так і можливі об'єми видобутку нафти, що позначається на продуктивності бурових свердловин, поточному і кінцевому нафтовидобутку, термінах їх експлуатації.
Примусове заводнювання дає можливість підтримувати пластовий тиск, інтенсивно витісняти нафту з покладів і досягати подвійного збільшення нафтовидобутку в порівнянні з розробкою без заводнювання. Безліч покладів розробляється на природних водонапірних режимах.
Примусове заводнювання застосовується на 25 нафтових родовищах України, де щорічно в пласти закачується близько 12,0 млн. м3 воды.
На нафтових родовищах і бурових свердловинах щорічно здійснюється комплекс різноманітних геолого-технічних заходів щодо інтенсифікації видобутку. Серед них розриви пластів, термічна обробка, фізикохімічна обробка (соляно-, глино-, емульсійно-, луго-, азотообробка) із застосуванням поверхнево-активних речовин. Використовуються також спеціальні установки для освоєння свердловин після буріння і проведення ремонтів. За рахунок таких операцій, яких виконується не меншого 1000 на рік, отримують до 300 тис. т нафти. Проте внаслідок старіння родовищ, виснаження запасів, обводнення бурових свердловин ефективність цих операцій постійно знижується, тим більше що за термін експлуатації бурової свердловини, яка продовжується десятки років, в будь-якій з них такі різноманітні заходи проводяться багато разів. Щорічно як з метою створення мережі бурових свердловин відповідно до проектів, так і для ущільнення існуючої вводяться в дію 40–50 нових свердловин, що дає можливість видобувати 60–200 тис. т нафти на рік початку їх експлуатації. Застосовуються й інші методи вдосконалення розробки родовищ, запроваджуються ефективні заходи і засоби для підвищення видобутку нафти з пластів.
Динаміка видобутку нафти в Україні. Основний розвиток нафтовидобувної промисловості України припадає на післявоєнний період. У 50–60-ті роки ХХ ст. було різко збільшено об'єми геологорозвідувальних робіт на нафту в західному і особливо в східному регіонах. Якщо в 1950 р. на нафту було пробурено 43 тис. м розвідувальних свердловин, то в 1964 р. – 297,8 тис. м. Все це зумовило відкриття нових порівняно великих нафтових родовищ.
У 1950 р. в Івано-Франківській області було введено в розробку Долинське нафтове родовище з початковими видобувними запасами у 38,3 млн. т, яке в західному регіоні стало найбільшим.
На сході України наприкінці 50-х – на початку 60-х років минулого сторіччя було введено в розробку низку високопродуктивних нафтових родовищ: у 1959 р. Глинсько-Розбишевське (із запасами 26,7 млн. т); в 1961 р. Качановське (17,3 млн. т); у 1964 р. Леляківське (52,4 млн. т).
Прискорене введення в розробку цих родовищ дозволило високими темпами нарощувати видобуток нафти в Україні. Так, у 1950 р. видобувалося близько 290 тис. т нафти, в 1955 р. – 530 тис. т, в 1960 р. – 2,1 млн. т, в 1965 р. – 7,3 млн. т. З 1961 по 1969 р. щорічний приріст видобутку нафти складав 1,0–1,6 млн. т. Видобуток досяг максимуму в 1972 р.–14,5 млн. т нафти з конденсатом.
Після 1972 р. видобуток нафти постійно знижується. У 1976–1982 рр. темпи зниження складали 8,5–12%, в 1985–1991 рр. – 2,0–2,2% на рік. Після 1992 р. ці темпи збільшилися до 5–10%. Об'єм видобутку нафти склав у 1990 р. 5,3 млн. т, в 1995 р. – 4,1 млн. т, а в 2001 р. – всього 3,7 млн. т (мал.8.27).
Зниження обсягів видобутку нафти пов'язане переважно з великим виробленням запасів на основних родовищах, вступом їх у пізню стадію розробки, яка характеризується різким зростанням заводнювання продукції і зменшенням дебіту бурових свердловин, а також з тим, що за останні роки в Україні не відкрито практично жодного великого нафтового родовища. Введення в розробку невеликих за запасами родовищ не змогло компенсувати природного зниження видобутку нафти на основних родовищах, а лише дозволило не набагато зменшити загальні темпи падіння видобутку нафти. За період з 1960 по 1995 рр. введено в розробку 72 нових нафтових родовища, але істотного впливу на збільшення видобутку нафти вони не зробили.
Динаміка видобутку нафти в Україні в післявоєнний період, коли були відкриті найбільші за запасами родовища і досягнуто найбільш високі обсяги видобутку за всю історію, є характерною і показовою та може бути прирівняна до динаміки експлуатації будь-якого нафтового родовища. Для неї, так само як і для окремого родовища, чітко виділяються чотири стадії.
Перша стадія – різке зростання видобутку за рахунок значного збільшення обсягів глибокого геологорозвідувального буріння, яке зумовлює істотний приріст запасів, відкриття нових високопродуктивних родовищ та їх інтенсивне освоєння.
Друга стадія – досягнення максимального видобутку в період відносної його стабілізації, коли річні об'єми відрізняються в межах ± 5%.
Третя стадія – період різкого падіння видобутку із-за завершення розбурювання експлуатаційними свердловинами основних родовищ відповідно до проектів їх розробки, виснаження запасів на 60–80% і відсутності нових аналогічних родовищ, які могли б компенсувати падіння видобутку на основних старих родовищах.
Четверта – завершальна – стадія характеризується подальшим падінням видобутку нафти внаслідок виснаження запасів і відсутності нових родовищ при значному зменшенні темпів падіння (до 1–5% на рік). Абсолютні величини видобутку порівняно малі.
Однією з головних причин зниження видобутку нафти є недостатня сировинна база, розвитку якої останніми роками приділялася мало уваги. Тому різко знижувалися і прирости запасів. Практика і досвід показують, що для забезпечення стабілізації видобутку нафти щорічний приріст запасів повинен в 2,5–5 разів перевищувати рівень видобутку. На жаль, в Україні цього не відбувалося. За 1971–1975 рр. видобуто 61,4 млн. т, а запаси прирощені на 53,5 млн. т, за 1976–1980 рр. – видобуто 57,2 і прирощено 20,5 млн. т нафти.
Становище трохи покращилося в 1981–1985 рр., коли було прирощено 44,6 млн. т нафти, а видобуто 25,7 млн. т, тобто приріст запасів в 1,88 раза перевищив об'єм її видобутку. Це позначилося на видобутку нафти в подальші роки, оскільки створювалися сприятливі умови для її стабілізації. Але вони не були реалізовані. У 1986–1992 рр. приріст розвіданих запасів практично дорівнював об'ємам видобутку нафти, а з 1994 р. він значно нижчий за фактичні об'єми видобутку. Тому щорічні темпи падіння видобутку нафти в 1991–1995 рр. збільшилися до 7–9% (табл. 8.9).
Таблиця 8.9. Видобуток нафти (включаючи газовий до конденсат) у 1990–2001 рр.
Показник |
1990 |
1991 |
1992 |
1993 |
1994 |
1995 |
1996 |
1997 |
1998 |
1999 |
2000 |
2001 |
Видобуток нафти, млн.т |
5,3 |
4,9 |
4,5 |
4,2 |
4,2 |
4,1 |
4,1 |
4,1 |
3,9 |
3,8 |
3,7 |
3,7 |
у % до попереднього року |
|
-7,55 |
-8,16 |
-6,67 |
0,00 |
-2,38 |
0,00 |
0,00 |
-4,88 |
-2,56 |
-2,63 |
0,00 |
У зв'язку з цим скоротився позитивний баланс між приростом і відбором запасів. Якщо за 1961–1995 рр. щодо запасів прирощено 352,5 млн. т нафти і видобуто 242,0 млн. т, то за 1966–1995 рр. ці цифри склали відповідно 179,8 і 217,5 млн. т, тобто основний видобуток нафти в Україні здійснювався за рахунок приростів запасів, виявлених до 1966 р.
Таке становище було зумовлено, по-перше, тим, що наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХХ ст. почався бурхливий розвиток західносибірського нафтового регіону. У той період в Західному Сибіру приріст розвіданих запасів нафти був вищий, а питомі капіталовкладення на 1 т введених в дію потужностей з видобутку нафти значно нижчі, ніж в старих нафтових регіонах, до яких належала і Україна. Тому основні капіталовкладення і матеріально-технічні ресурси прямували до Західного Сибіру на збиток іншим нафтовидобувним регіонам. Були пропозиції взагалі зупинити розвідувальне буріння на нафту в ряді старих регіонів, зокрема в Україні. В умовах єдиної держави, якою був колишній Радянський Союз, така політика була виправдана. Україна, вкладаючи в розвиток західносибірського нафтового комплексу фінансові, матеріально-технічні ресурси, повністю забезпечувала свої потреби в нафті за рахунок цього регіону.
По-друге, серед українських фахівців існувала думка, що в Україні необхідно шукати не нафтові, а газові родовища, оскільки видобуток нафти не відігравав істотної ролі в розвитку економіки республіки. Вважалося також, що Україна як нафтовий регіон повністю себе вичерпала.
З початком «перебудови» стан справ у нафтовій промисловості колишнього СРСР і, зокрема, в Україні став погіршуватися, на що негативно вплинула недостатність капітальних вкладень і матеріально-технічних ресурсів.
Можна виділити наступні основні причини зниження видобутку нафти в Україні:
• Різке скорочення, особливо за останні шість років, об'ємів пошуково-розвідувальних робіт. Тому в Україні за останні 15 років не відкрито не лише великих родовищ, але і навіть середніх за запасами (понад 10 млн. т). Нові родовища, відкриті за останні роки, мають незначні запаси і внаслідок великих глибин, низьких дебітів і малої кількості бурових свердловин не можуть істотно вплинути на загальні обсяги видобутку.
• Виснаження запасів більшості родовищ, і перш за все основних, внаслідок тривалої їх експлуатації – від 20–30 до 100 років і більше. Запаси основних родовищ виснажені на 85–95%.
• Зменшення об'ємів і зниження ефективності експлуатаційного буріння.
• Низька надійність сировинної бази. Основні промислові запаси нафти на 71,3% складає найнижча промислова категорія С1, надійність прогнозів щодо якої (погрішність) може досягати 30–50%. За останні 15 років в промислове освоєння нові родовища передаються виключно із запасами категорії С1.
• Списання, поряд з приростом, запасів, які не підтвердилися в процесі тривалої промислової розробки.
• Постійне погіршення структури запасів (впродовж багатьох десятків років у першу чергу видобувалися ті, доступ до яких був більш легким).
У деяких країнах початок розвитку газової промисловості відносять до періоду використання газу для освітлення вулиць.
В Україні газове освітлення вулиць почалося в Одесі у 1866 р. З часом були побудовані газові заводи, і газове освітлення стало застосовуватися в Харкові, Києві та Чернівцях. Пізніше в цих та інших містах газ став служити і як паливо.
За останніми оцінками фахівців, потенційні нерозвідані ресурси нафти на суші складають більш ніж 780 млн. т. Це надійна основа для нарощування розвіданих запасів нафти, яка дозволяє на основі вказаних ресурсів вирішувати питання швидкої стабілізації рівнів видобутку нафти в Україні і можливого його зростання. Ці оцінки підтверджують і геологічні передумови.
Відкриття родовищ газу і їх розміщення. Початок розвитку газової промисловості в Україні характеризувався як використанням газу, який видобувався на нафтових (нафтогазових) родовищах разом з нафтою (супутній нафтовий газ), і газу, що отримується з вугілля при його коксуванні (коксовий газ) або в процесі підземної газифікації (газ підземної газифікації), так і відкриттям і введенням в експлуатацію перших невеликих газових родовищ.
Газовидобувна промисловість в Україні, як і нафтовидобувна, заснована в Прикарпатті – найстарішому нефтогазопромисловому регіоні Європи. Супутній газ нафтових родовищ тут почали використовувати в котельнях ще на початку XX ст.
Ширше використання супутнього нафтового газу і його примітивна переробка в Прикарпатті почалися в 1912–1913 рр., коли було побудовано два газопроводи Борислав–Дрогобич загальною довжиною 12 км, якими під тиском 0,2–0,3 МПа подавали мізерну частину видобутого газу. Основна кількість нафтового газу спалювалася у факелах.
З природним газом вперше зіткнулися при бурінні та експлуатації нафтових бурових свердловин на Бориславському нафтовому родовищі. Газ вважався небажаним продуктом, якого прагнули уникати, оскільки він ускладнював буріння, призводив до пожеж, перешкоджав поглибленню бурових свердловин для досягнення перспективних нафтових покладів.
У районі сіл Дашава і Загірне ще до 1912 р. були відомі виходи горючого газу на поверхню з неглибоких колодязів, викопаних вручну. У 1912 р. недалеко від с. Дашава була закладена бурова свердловина на сіль завглибшки до 500 м. При бурінні неодноразово відзначалися сильні газопрояви. Після цього буріння припинили, а труби із свердловини відповідно до діючих на той час правил витягнули. Проте газ постійно в невеликих об'ємах просочувався на поверхню (мал. 8.28).
На початковому етапі розвитку газової промисловості були відсутні цілеспрямовані пошуки газових родовищ. Тому їх відкривали при бурінні свердловин на воду, сіль або нафту в безпосередній близькості від споживачів. Нові свердловини бурилися без попередньої розвідки, підрахунку запасів у міру збільшення споживання газу або для підтримки рівня його видобутку при падінні дебітів діючих свердловин. Цей період увійшов в історію розвитку газодобувної промисловості як період кустарних методів розробки.
Першу розвідувальну бурову свердловину на газ в районі с.Дашава заклали в 1920 р. Буріння її велося дуже поволі, ударно-канатним способом, і були навіть пропозиції припинити його. Але 21 листопада 1921 р. з глибини 395 м було отримано значний на той час притік газу з дебітом 14 тис. м3/доб. Це вселило надію на перспективність родовища, на те, що в надрах його знаходяться значні запаси газу. Проте споживачів цього багатства вдалося знайти не відразу.
У 1922 р. було закінчено будівництво першого газопроводу Дашава–Стрий діаметром 168 мм, довжиною 14 км. У зв'язку з відсутністю тоді в Стрию промислових підприємств добове споживання газу в перші роки складало приблизно 1,5 тис. м3, причому в основному газ використовувався для освітлення вулиць. Розширенню застосування газу для інших цілей, зокрема для опалювання, перешкоджало те, що він подавався до Стрия з перервами. До того ж в сусідньому Калуші газові бурові свердловини зупинилися (видобуток було припинено), що сприяло розповсюдженню недовіри до газу як надійного палива.
18 квітня 1924 р. при поглибленні першої свердловини Дашавського родовища було отримано настільки великий притік газу, що за допомогою існуючого тоді наземного оснащення не можна було його приборкати і тодішніми приладами заміряти його дебіт. Тільки 12 червня 1924 р. в гирлі бурової свердловини вдалося змонтувати фонтанну арматуру, яка змогла витримати тиск в 3,7 МПа. Вільний дебіт бурової свердловини обчислювався приблизно 720 тис. м3/доб. при статичному тиску в гирлі 6,3 МПа. За продуктивністю цю бурову свердловину фахівці порівнювали з найпродуктивнішими газовими свердловинами Румунії і США.
У зв'язку з падінням видобутку супутнього нафтового газу на Бориславському родовищі, збільшенням потреби в газі у цьому районі побудований у 1924 р. газопровід Стрий –Дрогобич – Борислав – Стебник (довжиною 55 км) став і головною магістраллю для дашавського газу. Газ подавався в обсязі 200 тис. м3/доб. при тиску на початку газопроводу 2,5 МПа. З часом був споруджений газопровід Дашава – Жидачів – Ходорів, а в 1929 р. Дашава – Львів (довжиною 81 км). Проект останнього був розроблений ще в 1924 р.
У довоєнний період при бурінні свердловин і видобутку газу використовувалася недосконала техніка. Буріння проводилося ударним способом. На буріння однієї свердловини на Дашавському родовищі з її громіздкою конструкцією (кількість обсадних колон, якими оснащувалися бурові свердловини, доходила до семи–восьми) потрібно було витратити два роки.
Великим гальмом для розвитку газової промисловості Прикарпаття була відсутність в регіоні будь-якої (окрім нафтової і солевидобувної) промисловості, яка могла б споживати газ. А розвивати промисловість у Західній Україні, яку офіційно називали «малопольською» і вважали аграрним придатком тодішньої Польщі, не входило в інтереси її уряду. Крім того, важко було подолати консерватизм місцевої влади, довести їй переваги використання природного газу для промислових і побутових потреб.
Так, розроблений у 1924 р. проект газопроводу Дашава–Львів був реалізований лише через п'ять років. Для розвитку мережі розподільчих газопроводів потрібні були значні капіталовкладення, які за відсутності великих споживачів окуповувалися не відразу, що призводило до заморожування коштів. Тому приватні фірми та окремі підприємці надавали перевагу внескам у нафтову промисловість, яка забезпечувала отримання прибутку в коротші терміни. Значно загальмувала розвиток газової промисловості також загальна економічна криза 1929–1933 рр., що охопила й Прикарпаття.
У 1912 році при бурінні свердловини на сіль в районі м. Калуша було отримано значний притік газу з глибини 500 м. При поглибленні свердловини відкрився фонтан газу з глибини 800 м при тиску в гирлі 8,0 МПа. Викид газу продовжувався декілька місяців. Роботи в буровій свердловині були припинені.
У зв'язку із значним притоком газу робилися перші кроки по його використанню для опалювання Калуша, а також обговорювалося питання про будівництво газопроводу до м. Станіслав (нині Івано-Франківськ). Проте перша світова війна перервала роботи в цьому напрямі.
Лише після 1933 р. починається деяке пожвавлення бурових робіт, проведення регіональних досліджень, розширення розвідувальних робіт. Цьому, зокрема, сприяло поступове впровадження роторного способу буріння, який витісняв канатноударний, що дозволило збільшити швидкість буріння в 5 разів у порівнянні з ударним, скоротити витрати обсадних труб удвічі. Саме на цей період припадає впровадження у передгір'ях Карпат нових геофізичних методів розвідки (сейсморозвідка, гравіметрія, магнітометрія), які застосовувалися при структурно-картировочному бурінні. У 1933 р. були закладені перші розвідувальні бурові свердловини за межами с. Дашава: у районах сіл Угерське, Опари і м. Косова. Проведені роботи дали обнадійливі результати. Наприкінці 1933 р. на Опарському майданчику було отримано невеликий притік газу з глибини 190 м з тиском в 1 МПа у гирлі бурової свердловини. У 1934 р. в районі м. Косова і с.Угерське також виявилися перші газопрояви з глибини до 300 м.
Не дивлячись на наявність перспектив відкриття і освоєння нових газових родовищ в Прикарпатті, розвідувальне і експлуатаційне буріння в передвоєнні роки велося дуже повільними темпами, що було пов'язано головним чином з обмеженим споживанням газу. Так, у 1933 р. видобувні можливості Дашавського родовища перевищували споживання газу вдвічі, у 1934 р. – втричі.
За 10 довоєнних років у Прикарпатті були споруджені лише два невеликі газопроводи від Дашавського родовища: Ходновичі–Ходорів діаметром 152,4 мм і Дашава–Моршин–Болехів–Долина–Вигода діаметром 125 мм, загальною довжиною 92 км. Сумарна довжина магістральних газопроводів на території Західної України складала тоді 310 км.
У 1938 р. на Дашавському родовищі експлуатувалися 25 бурових свердловин, річний видобуток газу з яких складав 198 млн. м3.
З перших днів входження західноукраїнських земель до складу Радянського Союзу у 1939 р. газова промисловість Прикарпаття була націоналізована.
На протязі 1940 р. було введено в дію нове газове родовище – Опарське – з двома експлуатаційними буровими свердловинами. Тому загальний видобуток природного газу в порівнянні з 1938 р. майже подвоївся і досяг 341 млн. м3.
Введення в дію Опарського родовища, окрім збільшення видобутку газу, сприяло поліпшенню експлуатації Бориславського нафтопромислового району, оскільки після спорудження в 1940–1941 рр. газопроводу Опари-Борислав були створені умови, завдяки яким весь супутній нафтовий газ використовувався для виробництва газоліну.
Впродовж 1940–1941 рр. був також побудований новий газопровід Дашава–Львів довжиною 65 км, що мало велике значення для забезпечення паливом промисловості та задоволення побутових потреб населення міста.
У 1940 р. був розроблений проект найдовшого на той час в Європі магістрального газопроводу Дашава–Київ. При введенні його в дію планувалося заощадити 1 млн. т дорогого донецького вугілля, яке щорічно споживав Київ. Проте ці плани не були реалізовані внаслідок Великої Вітчизняної війни.
Газова промисловість розвивалася не лише в Галичині, але й на сході України. Тут її розвиток був пов'язаний, як і в інших європейських країнах, з використанням коксового газу підземної газифікації вугілля.
У 30-ті роки ХХ ст. у Донецькому вугільному басейні були побудовані перші газопроводи невеликої довжини, зокрема від Рудченківського коксохімічного заводу до металургійного заводу в м. Донецьку. Проте через те, що своєчасно не була побудована установка очищення коксового газу, газопровід незабаром виявився забитим нафталаном.
На початку 30-х років був споруджений газопровід від заводу «Азовсталь» до заводу ім. Ілліча в м. Маріуполі довжиною 6 км, частково газифікували Донецьк – в листопаді 1934 р. було урочисто запалено перший газовий факел.
Починаючи з 1934 р. запалювання газових факелів стало традиційним ритуалом при введенні в дію магістральних газопроводів або підведенні газу до населених пунктів і важливих об'єктів споживання газу.
Саме на Донбасі зародилася газова промисловість на основі коксового газу.
На іншому, Приазовському газовому родовищі поблизу Маріуполя ще в 30-х роках ХХ ст. запаси газу на глибині 60–115 м визначалися в обсязі від сотень мільйонів до декількох мільярдів кубічних метрів. До початку Великої Вітчизняної війни цей газ постачався на електростанцію потужністю 25 кВт, ним опалювалися пекарні.
Найбільшими подіями для післявоєнної газової промисловості України необхідно вважати оновлення переважної більшості обслуговуючого персоналу газових промислів, відкрите фонтанування газу на Угерському газовому родовищі і будівництво одного з найдовших в Європі магістральних газопроводів газопроводу Дашава–Київ (мал. 8.29).
У період 1951–1975 рр. кількісні та якісні показники газової промисловості були надзвичайно високими (мал. 8.30). У західному регіоні в цей період розробляли сім родовищ. Україна стала провідною газовидобувною країною Європи. Визначальні риси цього періоду такі:
• Відкриття і введення в дію нових, інтенсифікація розробки старих газових родовищ, розробка нових покладів у західному регіоні. Прикарпатський газ під назвою дашавського стає відомим не лише в Україні, але й у всьому світі.
• Відкриття в 1950 р. і введення в експлуатацію в 1956 р. унікального Шебелинського газоконденсатного родовища, що ознаменувало початок бурхливого розвитку газової промисловості в найперспективнішому східному регіоні – в Дніпровський-Донецькій западині. Із введенням в дію Шебелинського родовища разом з розробкою газових починається експлуатація газоконденсатних родовищ і зароджується нова підгалузь газової промисловості – газопереробна.
• Введення в експлуатацію газових родовищ в Криму: Глібівського (1966) і Задорненського (1968) газоконденсатних і Джанкойського (1970) газового, що стало початком використання ресурсів південного газовидобувного регіону.
• Спорудження і введення в дію великих магістральних газопроводів з подачею газу до Росії, Молдови, Білорусі, Литви, Латвії, міждержавного газопроводу «Братерство» з подачею газу до колишньої Чехословаччини і Австрії, розширення української мережі магістральних газопроводів, різке зростання газоспоживання в країні.
• Спорудження і введення в дію перших п'яти підземних сховищ газу (Угерського, Дашавського та ін.) У післявоєнний період почався розвиток нової галузі – трубопровідного транспортування нафти і газу. Довжина газопроводів з відведеннями по території України складає 36,7 тис. км. Їх обслуговують 121 компресорна станція, мережа газорозподільчих і газовимірювальних станцій. Довжина нафтопроводів 5,8 тис. км (з 51 нафтоперегінною станцією) і нафтепродуктопроводів – 5,3 тис. км.
На території України споруджені та діють 13 підземних сховищ газу з обсягом зберігання 43 млрд. м3 для його накопичення з метою використання в зимовий період.
Газотранспортна система України – найпотужніша в світі за об'ємом транзиту природного газу через свою мережу – виконує дві основні функції: забезпечення споживачів нашої держави газом і транзит російського природного газу в європейські країни. Пропускна спроможність газотранспортної системи на вході до України складає 290 млрд. куб. м, на виході – 170 млрд. куб. м газу на рік, зокрема 135 млрд. куб. м в європейські країни.
Першим магістральним газопроводом в Україні став газопровід Дашава–Київ. У 1948 р., в період відродження зруйнованою війною економіки, ним почалося постачання природним газом Києва і Тернополя. На той час це був найпотужніший в Європі газопровід, довжина якого складала 509 км, діаметр – 500 мм. Пропускна спроможність газопроводу після будівництва компресорних станцій у Тернополі, Красилові, Бердичеві та Боярці склала понад 1,9 млрд. куб. м на рік. З цього газопроводу почалися формування, становлення і розвиток сьогоднішньої газотранспортної системи України.
З 1951 р. український газ почав постачатися до Росії. У 1960 р. прикарпатський газ отримала Білорусь (м. Мінськ) магістральним газо-проводом Дашава – Мінськ завдовжки 1725 км. З часом цей газопровід був продовжений до Вільнюса і Риги. У 1966 р. український газ отримала Молдова. Наступного року почалася подача газу до колишньої Чехословаччини, в 1968 р. – в Австрію, у 1974 р. – в Італію і Болгарію через територію Румунії, в 1975 р. – до Угорщини.
Українська газотранспортна система тісно сполучена з подібними системами сусідніх європейських країн – Польщі, Білорусі, Росії, Румунії, Молдови, Угорщини, Словаччини, а через них інтегрована в загальноєвропейську газову мережу. Тому без перебільшення можна сказати, що газотранспортна система України є мостом між газовидобувними регіонами – Росією і Середньою Азією – і споживачами промислово розвиненої Європи.
Надійність транзитних поставок газу і газопостачання внутрішніх споживачів значною мірою забезпечуються комплексом підземних сховищ газу, розташованих головним чином у західному регіоні. Мережа газосховищ є найпотужнішою в Європі, може ефективно використовуватися не лише для власних потреб, але і для споживачів газу в Центральній і Західній Європі.
У структурі газопроводів України переважають трубопроводи великих діаметрів. Газотранспортна система України постійно розширюється. За останні 9 років побудовано і введено в експлуатацію 5,0 тис. км магістральних газопроводів і відгалуджень від них, 9 компресорних цехів потужністю 420 МВт. Сюди входять як транзитні потужності (газопроводи Торжок–Долина, Хуст–Сату-Маре, компресорні станції на газопроводі «Прогрес», компресорна станція «Орловка»), так і потужності для транспортування газу внутрішнім споживачам (газопроводи Донецьк–Маріуполь, Краматорськ–Донецьк, Джанкой–Феодосія–Керч та ін.).
Щодо розширення газотранспортної системи, то лише введений в дію в 1999 році газопровід Хуст–Сату-Маре (Румунія) дає реальну можливість збільшити об'єм транзиту газу до Румунії, а згодом і в інші країни півдня Європи до 10 млрд. куб. м на рік.
Найбільш перспективним у плані збільшення обсягів транзиту газу є спрямування на балканські країни і Туреччину. З цією метою було створено українсько-російсько-турецьке акціонерне товариство з іноземними інвестиціями «Газтранзит». Відповідно до угоди, що діє між Україною і Росією, об'єм транзиту російського газу через Україну в країни Європи в 2005 році повинен скласти 143,8 млрд. куб. м, зокрема на балканському напрямі 36,7 млрд. куб. м. Проект збільшення транзиту газу у вказаному напрямі через територію України є найбільш економічним і може бути швидко реалізований.
Газотранспортна система України містить в собі 37600 км газопроводів, 1607 розподільчих та 73 компресорних станції, 13 підземних сховищ газу ємністю понад 32 млрд м3. На вході ГТС спроможна прийняти до 290 млрд м3, на виході – передати 175 млрд м3 природнього газу (в том числе – 140 млрд м3 країнам Западної та Центральної Європи).
Розширення газотранспортної системи України з її величезним технічним потенціалом, розвиненою інфраструктурою, кваліфікованим персоналом не вимагає значних капіталовкладень і є економічно дуже вигідним для всієї газової мережі Європи в порівнянні з будівництвом нових газопроводів, техніко-економічне обґрунтування яких часто поступається місцем політичним мотивам.
Україна має значні поклади природного газу. Найбільша їх частина зосереджена в східному регіоні (близько 85%). На західний і південний припадає приблизно 15% покладів (відповідно 10 і 5%). Ситуація ускладнюється тим, що майже половина запасів газу розміщена на родовищах, які знаходяться в кінцевій стадії розробки. Близько 90% експлуатаційного фонду свердловин, що забезпечують понад 70% газовидобування, сконцентровано саме на цих родовищах. Значна кількість продуктивних пластів не розробляється у надії на впровадження новітніх технологій і підвищення коефіцієнту конденсатовіддачі.
Роль нафти і газу в розвитку економіки. Нафта, газ і продукти їх переробки мають величезне значення сьогодні для функціонування економіки і життя населення і матимуть ще більше значення в перспективі.
У процесі переробки нафти, як вже зазначалося, отримують автомобільний бензин різних марок, дизельне пальне, мазут, освітлювальний газ, пічне паливо, нафтобітум, електродний кокс, моторні й індустріальні мастила, пластичні мастила і змащувально-охолоджуючі рідини, парафіни, розчинники (бензол, толуол), етилен і т.п.
Природний газ широко використовується як паливо на теплоелектроцентралях, які виробляють електричну і теплову енергію для великих міст, у виробництві будівельних матеріалів, комунально-побутовому господарстві, а також найбільше споживається промисловістю України, зокрема металургійною, цементною і хімічною (мал. 8.31). Остання використовує газ як сировину для виробництва мінеральних добрив, отримання етилену і пропілену, з яких виробляють пластичні маси, синтетичний каучук, штучні волокна і т.п. Застосування природного і супутнього нафтового газу дозволяє істотно спростити і прискорити безліч важливих технологічних процесів.