Конструкції перших вітряних млинів у Росії були, напевно, запозичені з Німеччини і їх називали німецькими.

Наші предки-слов'яни вміли орати землю дерев'яним плугом з металевим наральником, розводити домашніх тварин, знали ремесла, виробництво ниток, а звідси й одягу. Вони вели домокам'яне будівництво, розводили городні культури, уміли припасати їх на зиму. Але найважливішим для південних слов'ян було те, що вони одні з перших впровадили в себе єгипетські вітряні млини. Для здійснення цього необхідні були належні технічні знання.

У Росії енергія вітру здавна широко використовувалася головним чином у сільському борошномельному виробництві. Неподалік від кожного великого села, на відшибі, обов'язково махали своєю дірчастою вертушкою вітряні млини. Це були дерев'яні споруди місцевого кустарного виробництва, середньою потужністю близько 5 к.с. Зустрічалися і великі вітряні млини з діаметром вітроколеса 20–24 м, потужністю 15–20 к.с. Багато чого для їх поширення в Росії зробив Петро I.

Відповідно до різних джерел, кількість селянських вітряків у Росії до кінця XVIII століття досягла 200–250 тисяч, їх застосування набуло державного значення. Для хлібородної степової Росії з її далечинами і глибинками вітряні млини були справжнім порятунком, так би мовити, енергетичною благодаттю й у певному розумінні навіть годувальниками. Вони щорічно перемелювали в борошно близько 2/3 усього товарного зерна, що для того часу було чималим обсягом. І хоча особливою жвавістю своїх підопічних мірошники похвалитися не могли, усе-таки млини справно крутили жорна по сто і більше днів на рік, що всього лише рази в два менше тривалості роботи сучасних вітродвигунів.

Мал. 4.7, а. Український вітряк (з картини художника С.І. Світославського, 1880 р.)

Мал. 4.7, б. Українські вітряки минулих століть в експозиції Музею народної архітектури і побуту України

Вітродвигуни для перекачування води і розмелу зерна масово застосовувалися по всій Україні. Україна – країна з багатовіковими традиціями використання енергії вітру. Як відомо з архівних даних, перед 1917 роком загальна потужність таких вітряків на території нинішньої України складала 1400 МВт. (Для порівняння: Хмельницька АЕС має потужність 2000 Мвт, а сумарна встановлена потужність сучасних вітроелектростанцій у країнах Європейського Союзу в 1994 році дорівнювала 1510 Мвт). У старовину, в часи Гетьманщини, Україною керувала обрана народом адміністрація – козацька старшина. Жалування їй не покладалося, сіл теж ніхто не роздавав. Але кожен полковник, сотник або інший чиновник високого рангу мав монопольне право на певні види діяльності. У першу чергу це стосувалося помелу зерна, що у ті часи здійснювався вітряними млинами. Сформований тоді порядок забезпечив вельми велике поширення вітряних млинів, що надовго стали невід'ємною частиною українського пейзажу (мал. 4.7, а). На мальовничій околиці Києва – у районі Голосіївського лісу, поблизу урочища Феофанія і селища Пирогово – діє музей під відкритим небом. Він показує народну архітектуру і побут старого (XVI ст. – початок XX століття) українського села всіх історико-етнографічних регіонів України. Окремими групами на території музею зібрані вітряки XIX ст. – початку XX століття (мал. 4.7, б), перевезені з Черкащини, Полтавщини, Дніпропетровщини, Луганщини, Чернігівщини та інших областей. У млинах при нагоді можна навіть спостерігати помел зерна.

Музей Переяслава-Хмельницького під відкритим небом демонструє народну архітектуру і побут Середньої Наддніпрянщини. Особливо визначною пам'яткою музею є колекція українських вітряків, що нараховує 14 пам'ятників.