Раздел 2. Источники возобновляемой нетрадиционной энергетики

Глобалізація міжнародних енергетичних відносин зумовила необхідність виникнення цілої низки міжнародних організацій у цій сфері. З одного боку, міжнародні «енергетичні» організації слугують місцем напрацювання загальної позиції країн-учасниць стосовно розвитку міжнародних енергетичних відносин, формування загальних правил поведінки, вирішення спірних питань та ін. Однак, з іншого боку, ми можемо спостерігати набуття такими організаціями все більшої правосуб'єктності з точки зору міжнародного права, що зумовлює зростання їх ролі в міжнародних енергетичних відносинах. Міжнародні організації доволі часто виступають розробниками проектів міжнародних угод, стандартів, правил поведінки, залучаючи до цього кваліфікованих представників урядів, незалежних експертів, представників різноманітних груп інтересів, впливаючи таким чином на спрямування міжнародно-правової регуляції. З цієї точки зору діяльність міжнародних організацій нерідко виявляється ефективнішою, ніж діяльність окремих держав або інших суб'єктів, що пояснюється більшою оперативністю ухвалення рішень, можливістю регуляції через них досить великого кола міжнародних економічних відносин та низкою інших чинників.

Враховуючи те, що енергетика є однією з ключових галузей світової економіки, яка має суттєвий вплив на інші її галузі, діяльність більшості міжнародних економічних організацій прямо чи опосередковано впливає на міжнародні енергетичні відносини та відповідні правові норми. Прикладом безпосереднього впливу на розвиток міжнародних енергетичних відносин і міжнародного енергетичного права є ОПЕК та Конференція з Енергетичної хартії. Так, ОПЕК, впливаючи на світовий ринок нафти, впливає також і на стан міжнародної економіки та розвиток відповідних відносин, наприклад освоєння нових джерел енергії, збільшення уваги до питань екології і т.д., що у свою чергу позначається на спрямованості їх правової регуляції.

Прикладом непрямого впливу міжнародних організацій на міжнародні енергетичні відносини та міжнародне енергетичне право може слугувати діяльність органів ООН у сфері охорони довкілля, оскільки енергетика є одним з головних його забруднювачів, а відповідно, міжнародні екологічні норми матимуть істотні наслідки для діяльності зазначеного сектора. Крім того, опосередковано на міжнародні відносини в енергетиці впливають міжнародні організації, які займаються питаннями транснаціональних корпорацій, охорони праці, вирішенням міжнародних економічних суперечок і т.ін.

Ключовою міжнародною організацією як за представництвом держав, розгалуженістю структури, так і за впливовістю є ООН. Особливо необхідно відзначити її роль у становленні правової регуляції міжнародних енергетичних відносин. Найяскравішою спробою створення правил у сфері міжнародних економічних і, зокрема, енергетичних відносин стало ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН резолюцій, спрямованих на встановлення нового міжнародного економічного порядку, таких як Резолюція 1803 (XVII) «Про постійний суверенітет над природними ресурсами», Резолюція ГА ООН 3201 (S-VI) «Декларація про встановлення Нового міжнародного економічного| порядку» та Резолюція 3281 (ХХІХ) «Хартія економічних прав та обов’язків держав». Незважаючи на суперечливе тлумачення значення прийнятих резолюцій з точки зору міжнародного права, саме позиція Генеральної Асамблеї стосовно важливих міжнародно-економічних відносин визначила траєкторію майбутнього розвитку міжнародного економічного права і, зокрема, міжнародного енергетичного права, одним з головних питань якого є проблема використання природних енергетичних ресурсів.

У процесі розвитку структури ООН так і не було створено окремого органу для діяльності у сфері енергетики. На цей час міжнародні організації в системі ООН здійснюють вплив на міжнародне енергетичне право через діяльність у таких сферах, як міжнародна торгівля й інвестиції, охорона довкілля і т.ін. У зв'язку з цим доцільно розглянути діяльність таких органів ООН, як Екологічна програма ООН (ЮНЕП), Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Комісія ООН зі сталого розвитку, а також таких спеціалізованих установ, як Світовий банк та МВФ.

Діяльність ЮНЕП, створеної у 1972 році, спрямована на розумне і постійне використання глобального навколишнього середовища. Питаннями енергетики в структурі ЮНЕП займається підрозділ з технологій, промисловості та економіки, який здійснює розробку і втілення енергетичної програми ЮНЕП, присвяченої екологічним наслідкам виробництва і використання енергії, таким як глобальна зміна клімату і локальне забруднення повітря.

Питаннями, пов’язаними з енергетикою, займається також Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), створена в 1964 році. На нинішньому етапі основні завдання ЮНКТАД визначені в Бангкокській декларації і плані дій (Bangkok Declaration: Global Dialogue and Dynamic Engagement), прийнятих на десятій сесії організації в лютому 2000 року. Аналізуючи діяльність ЮНКТАД у сфері енергетики, слід відзначити роботу над новими питаннями щодо застосування права СОТ в енергетиці, зокрема у питаннях оподаткування енергетичних продуктів, продовження лібералізації енергетичних послуг, екологічних відносин і т. ін.

До інших органів ООН, що займаються питаннями міжнародних енергетичних відносин, варто віднести Комісію ООН зі сталого розвитку, створену в 1992 році. Вона функціонує у складі Економічної і соціальної ради ООН (ЕКОСОС) та вивчає можливості зменшення впливу енергетики на навколишнє середовище.

Штаб-квартира ООН в Нью-Йорку

Особливе місце в структурі міжнародних організацій у сфері енергетики займають Світовий банк (СБ) та Міжнародний валютний фонд (МВФ). Основним змістом їх діяльності є фінансування урядових та неурядових проектів у всьому світі. Як правило, фінансування надається під гарантії або за умови виконання відповідним урядом певних умов, що передбачають розвиток національного законодавства, зміцнення фінансової і промислової інфраструктури, приватизацію державного сектора, цінову політика в галузі природних ресурсів і тому подібне. Зазвичай вимоги до національних урядів носять однаковий або подібний характер і закріплюються в їх рішеннях або відповідних міжнародних договорах між зазначеними організаціями та урядами. У міжнародному праві такі вимоги відносять до так званих «м'яких норм». При цьому виконання урядами взятих на себе зобов'язань жорстко контролюється і є умовою отримання фінансування під ті або інші проекти. Таким чином, діяльність СБ та МВФ приводить до уніфікації відповідного національного права у різних країнах, що у свою чергу сприяє виробленню подібних підходів у процесі створення норм міжнародного права, зокрема у сфері енергетики.

Найбільш спеціалізованою організацією в структурі ООН є Міжнародне агентство з ядерної енергії (МАГАТЕ) – універсальний центр сприяння міжнародній співпраці в галузі мирного використання ядерної енергії. 23 жовтня 1956 року на Конференції ООН 81 країною був прийнятий Статут МАГАТЕ, який набув чинності 29 липня 1957 року. У відповідності зі Статутом агентство повинне домагатися збільшення впливу використання ядерної енергії на досягнення миру, здоров'я та добробуту у всьому світі. Воно має у міру своїх можливостей гарантувати, що допомога, яка надається ним або на його вимогу, чи під його наглядом або контролем, не використовуватиметься у будь-яких військових цілях (ст. 1 Статуту МАГАТЕ). Основними сферами діяльності організації, спрямованими на виконання її місії, є: безпека і захист; наука і технології; гарантії і контроль.

Головним органом агентства є щорічна Генеральна конференція, що складається з представників усіх членів організації, кожен з яких має один голос (ст.V Статуту МАГАТЕ). Забезпечення діяльності конференції і підготовка питань на її розгляд здійснюється Радою Управляючих, яка складається з 35 членів, що призначаються і звільняються конференцією, з урахуванням представництва всіх регіонів світу відповідно до Статуту агентства.

Штаб-квартира МАГАТЕ у Відні

Прапор МАГАТЕ

Під егідою МАГАТЕ проводяться переговори стосовно розробки нових міжнародних угод і протоколів, а також розробляються рекомендаційні технічні стандарти і кодекси. Крім того, агентство є депозитарієм ключових міжнародних конвенцій і угод в ядерній сфері. Серед кодексів агентства слід відзначити Процесуальний кодекс з міжнародного транскордонного переміщення ядерних відходів, виданий у 1990 році (Code of Practice on the International Transboundary Movement of Radioactive Waste), а також Кодекс поведінки щодо безпеки та захисту радіоактивних джерел, виданий в 2004 році (Code of Conduct on the Safety and Security of Radioactive Sources). Основними конвенціями, розробленими і прийнятими під егідою МАГАТЕ, є: Конвенція про фізичний захист ядерних матеріалів 1980 року (The Convention on the physical protection of nuclear material), Загальна конвенція про безпеку використаного палива і безпеку поводження з радіоактивним паливом» 2000 року (Joint Convention on the Safety of Spent Fuel Management and on the Safety of Radioactive Waste Management), Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 року (Vienna Convention on Civil Liability for Nuclear Damage) і ряд інших. Очевидно, найвідомішою та найвпливовішою спеціалізованою міжнародною організацією у сфері енергетики є ОПЕК – Організація країн – експортерів нафти (Organization of the Petroleum exporting countries). Такий статус організації забезпечується тим, що її члени постачають на світовий ринок майже 40% нафти, а на їх території знаходяться понад 80% усіх розвіданих світових запасів нафти. Про створення Організації країн – експортерів нафти було проголошено 10–14 вересня 1960 року на конференції у Багдаді. Угода про створення ОПЕК була зареєстрована в Секретаріаті ООН 6 листопада 1962 року за № 6363.

Головними цілями ОПЕК є координація та уніфікація нафтової політики країн-учасниць, а також визначення найкращих засобів захисту їх інтересів. Для цього організація розробляє шляхи і засоби забезпечення стабілізації цін на міжнародних нафтових ринках з метою виключення шкідливих і необов'язкових коливань. Виходячи з цього, завданнями ОПЕК є забезпечення постійного прибутку країн-виробників, ефективного, економічно вигідного і регулярного постачання нафти націям-споживачам та справедливого рівня прибутку для тих, хто інвестує в нафтову галузь (ст. 3 Статуту ОПЕК).

На цей час учасниками ОПЕК є 11 країн. У відповідності зі статутом Венесуела, Іран, Ірак, Кувейт і Саудівська Аравія мають статус засновників організації. Інші країни, які стали учасниками організації пізніше, мають статус повноправного члена організації. Для участі в ОПЕК необхідно, щоб країна-претендент мала великі обсяги експорту нафти, поділяла інтереси організації і рішення щодо членства було прийняте трьома чвертями голосів повноправних членів. Крім того, країни, які не відповідають встановленим критеріям, можуть увійти в ОПЕК на правах асоційованого члена.

Статутом також визначені основні органи ОПЕК, якими є конференція, Рада Управляючих і секретаріат. Конференція є верховним органом ОПЕК і складається з представників усіх країн-учасниць, участь яких у засіданнях конференції є обов'язковою. Кожна країна має один голос. Для ухвалення рішення необхідна згода всіх повноправних членів організації. Рішення конференції ухвалюються у вигляді резолюцій, які набувають чинності через 30 днів після ухвалення. Виконання рішень конференції забезпечується Радою Управляючих, яка складається з представників країн-членів, що призначаються конференцією на 2 роки. Виконавчі функції в ОПЕК здійснює секретаріат, який працює під керівництвом Ради Управляючих. Секретаріат очолює генеральний секретар, який призначається конференцією строком на 3 роки.

Як вже зазначалось (див.р.2.3), у 1952 році було утворено Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС). На конференції у Мессіні в 1955 р. міністри закордонних справ шести країн – членів ЄОВС виступили з ініціативою «створення єдиної Європи», висловивши прагнення поширити принципи ЄОВС на інші галузі економіки. У 1956 р. комітет під головуванням міністра закордонних справ Бельгії П.-А. Спаака представив доповідь, яка стала основою для подальших переговорів представників «шістки», що завершилися підписанням у березні 1957 р. Римських угод, що засновували Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом) та Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), яке стали називати «Спільним ринком». Угоди про ЄЕС та Євратом набули чинності 1 січня 1958 р.

Спочатку членами Євратому були Франція, Італія, Нідерланди, Люксембург та ФРН. У 1973р. до нього увійшли Великобританія, Ірландія й Данія, у 1981 р. – Греція, у 1986 р. – Іспанія та Португалія, у 1955 р. – Австрія, Швеція, Фінляндія. Євратом був покликаний сприяти розвитку мирного використання атомної енергії державами-членами; формуванню спільної енергетичної політики; координації прийняття рішень; зниженню цін на енергоносії; підвищенню стабільності енергетики; забезпеченню контролю за атомною енергетикою.

У відповідності з Договором злиття, підписаним у Брюсселі 8 квітня 1965 року, який набув чинності 1 липня 1967 року, Комісія та Рада ЄЕС замінювали Комісію та Раду Євратому, а також Вищий керівний орган і Раду міністрів Об’єднання вугілля та сталі. Інститути трьох європейських співтовариств (ЄОУС, ЄЕС та Євратом) злилися в одне ціле: одна Комісія, одна Рада міністрів та Європейський парламент. Цей договір розглядається деким як реальний початок існування сучасного Європейського Союзу.

У жовтні 2005 року в Афінах (Греція) було підписано Договір про Європейське енергетичне співтовариство, який набрав чинності 1 липня 2006 року.

На міжнародній арені політико-економічний вплив ОПЕК змінювався разом зі зміною цін і балансом пропозиції-попиту на нафту в світі. Зі зростанням цін такий вплив зростав, досягаючи апогею під час нафтових криз, а з їх падінням – зменшувався багаторазово. Прогнозуючи майбутню роль ОПЕК, слід виходити з постійного світового попиту на нафту, основні запаси якої зосереджені на території країн – членів організації, а також з можливих змін у складі учасників організації.

На противагу зростаючому впливу ОПЕК, а також як спроба зменшення наслідків нафтових криз 1970-х років за ініціативою США і за участю країн Західної Європи та Японії в 1974 році було створено Міжнародне енергетичне агентство (МЕА). При цьому керувалися рішенням ОЕСР (Організації економічної співпраці та розвитку) про створення Міжнародного енергетичного агентства, прийнятим 15 листопада 1974 року, а також Угодою про міжнародну енергетичну програму, підписану в Парижі 18 листопада 1974 року.

Цими документами передбачено створення МЕА як автономного органу в рамках ОЕСР для імплементації міжнародної енергетичної програми через здійснення таких функцій, як забезпечення співпраці між країнами-учасницями з метою зменшення залежності від нафти шляхом енергозбереження, розвитку альтернативних джерел енергії, досліджень і розвитку в енергетиці; створення системи інформування про міжнародний нафтовий ринок; реалізації плану підготовки країн-учасниць до ризиків істотних порушень у постачанні нафти і розподілу її наявних запасів у разі настання надзвичайних обставин.

На цей час до складу МЕА входять 26 країн. Крім того, участь у роботі агентства бере Європейська Комісія. Агентство складається з таких органів: Керівна рада, Управляючий комітет, постійні групи з питань надзвичайних ситуацій, нафтового ринку, довгострокової співпраці та відносин з країнами-виробниками та країнами-споживачами. Допоміжним органом ради і комітету є секретаріат (ст. 49).

Головним завданням МЕА є реалізація Міжнародної енергетичної програми, основні моменти якої відображені у відповідній угоді у вигляді чітких міжнародних зобов'язань для її сторін. Зокрема, сторони зобов'язані створити і підтримувати нафтові резерви, достатні для покриття 90-денного споживання в умовах відсутності постачання нафти. Крім того, такі зобов'язання включають розміщення зазначених резервів у разі настання надзвичайних обставин, а також систему розподілу залишків нафти між країнами-учасниками і т. ін. Оскільки описаний механізм розрахований на різке припинення постачання нафти, а не на коливання цін, енергетична програма більше нагадує міжнародний план розподілу нафти в умовах війни, ніж ринковий інтервенційний механізм. Таке припущення підтверджується тим, що з моменту її створення, програма жодного разу не була реалізована.

У зв'язку з вищезгаданим діяльність МЕА у наш час подібна до колективної наукової організації у сфері енергетики для її членів. Зокрема, агентством проводяться статистичні та інші дослідження міжнародних енергетичних і суміжних ринків, аналізується національна енергетична політика, надаються рекомендації та огляди міжнародних енергетичних ринків, включаючи екологічні аспекти.

До найбільш нових спеціалізованих міжнародних організацій у сфері енергетики слід віднести Конференцію Енергетичної хартії і її Секретаріат, створені у відповідності з Договором до Енергетичної хартії (ДЕХ). Конференція – орган, який здійснює керівництво та ухвалює рішення у процесі функціонування Енергетичної хартії, які стосуються енергетичної співпраці між Сходом і Заходом. Він контролює виконання положень ДЕХ, а також протоколів. Головне завдання Конференції – підготовка і ухвалення міжнародно-правових актів у сфері енергетики, зокрема доповнень до ДЕХ, а також протоколів. Належне виконання Конференцією своїх завдань забезпечується Секретаріатом, який очолює генеральний секретар (ст. 35 ДЕХ). До складу Секретаріату входять два директорати – з транзиту і торгівлі та енергоефективності й інвестицій, а також адміністративна і фінансова служби. Таким чином, Конференція і Секретаріат ДЕХ суттєво впливають на формування нової правової регуляції міжнародних енергетичних відносин, тобто сприяють подальшому розвитку міжнародного енергетичного права.

Європейське енергетичне співтовариство – організація, мета якої полягає у розширенні на південний схід внутрішнього європейського енергетичного ринку. Головне завдання співтовариства – впорядкування відносин між сторонами і створення законодавчих та економічних рамок діяльності енергетичних мереж. Угоду про енергетичне співтовариство підписали 34 європейські країни. Базовим документом співдружності є Договір про Енергетичне співтовариство.

Для членів співтовариства діє єдиний звід нормативно-правових актів ЄС, які регламентують весь спектр діяльності ринків газу й електроенергії – від ціноутворення до питань безпеки і формування стратегічних резервів країнами – членами енергетичного співтовариства. Кінцева мета співтовариства – створення єдиного європейського прозорого ринку електроенергії й газу, який функціонує і розвивається за уніфікованими та гармонізованими правилами.

Енергетичне співтовариство розширює сферу дії внутрішнього ринку Європейського Союзу на південь, південно-східну частину Європи і далі. Таким чином, співтовариство створює сприятливе середовище для подальшого розвитку інвестування, заснованого на законності, й пов'язує сторони, що підписалися, з Європейським Союзом. За допомогою своєї діяльності Енергетичне співтовариство робить внесок у забезпечення стабільності енергетичних постачань на території Європи. Воно прагне створити стабільні регуляторні ринкові принципи і рамки, які дозволять залучати інвестиції з метою забезпечення стабільних і безперервних постачань енергії, необхідної для економічного розвитку і соціальної безпеки; заснувати інтегрований ринок енергії, що сприятиме міжнародній енергетичній торгівлі та інтеграції з ринком ЄС; сприяти безпеці енергетичних постачань, охороні довкілля, вдосконалювати правила конкуренції на регіональному рівні.

Договір про Енергетичне співтовариство підписали Європейський Союз, з одного боку, і сім держав, з іншого, – Албанія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Македонія, Чорногорія, Сербія і тимчасова місія ООН в Косово.

За станом на березень 2009 року 14 країн – членів ЄС мали статус повноправного учасника організації. Такі країни, як Грузія, Молдова, Норвегія, Туреччина і Україна, беруть участь в організації на правах спостерігачів. Свій внесок у розвиток організації при координуванні Європейською Комісією роблять міжнародні донори і спонсори.

Сторони співтовариства беруть на себе зобов'язання привести національну законодавчу базу у відповідність з правовими стандартами Європейського Союзу з метою лібералізації енергетичних ринків і створення відповідних законодавчих механізмів. Останнє включає відповідні правові акти у сфері електроенергії, природного газу, захисту навколишнього середовища і альтернативних джерел енергії.

Європейське енергетичне співтовариство підтримує стабільний інституційний фундамент, який включає Міністерську раду, Постійну робочу групу, Регуляторну колегію і Секретаріат.

Секретаріат розташований у Відні та є єдиним постійно діючим інститутом. На сьогоднішній день робочий штат Секретаріату включає 18 членів, які представляють 9 національностей. Його ключова роль полягає в підтримці й моніторингу процесів, наданні адміністративної підтримки і щорічній організації більш ніж 50 заходів.

Робоча програма Енергетичного співтовариства, яка приймається двічі на рік, визначає рамки, цілі та бажані результати роботи Секретаріату. Всі сторони, що входять у співтовариство, роблять внесок до загального бюджету.

Насамкінець варто зазначити, що з моменту виникнення міжнародних енергетичних організацій до сьогодні їх роль і вплив постійно зростають. Тому, виходячи з триваючої глобалізації енергетичних ринків та збільшення ваги енергетичних ресурсів у міжнародній економіці, логічно прогнозувати, що у майбутньому значення міжнародних енергетичних організацій буде лише зростати.

18 грудня 2009 року на засіданні Міністерської ради ЄС у м. Загреб одноголосно вирішилося питання про вступ України та Молдови до Європейського енергетичного співтовариства. Україна отримує можливість залучати кредити на модернізацію енергетичної інфраструктури, у першу чергу електричних мереж, газота нафтотранспортних маршрутів. Для неї також спроститься механізм експорту енергоресурсів, наприклад електроенергії.